Зі світовою мережею мене пов’язують 18 років – саме стільки я є її користувачем, тому спостереження за тими процесами, що в ній відбувалися, вів постійно, що, зрештою, і спонукало написати цей матеріал
Ситуація з ex.ua – лише верхівка айсберга, про яку більшість із 6, а за деякими даними, 11 млн українців, які стали обуреними протестантами та почали «валити» направо-наліво сайти владних структур, навіть і гадки не мали до 31 січня.
Насправді ситуація доволі проста: одні, багаті та відомі авантюристи, якими, поза сумнівом, можна вважати компанії звукозапису, кінематографії та програмного софта, що сколотили свої капітали на здобутках науково-технічної революції, нині вирішили цю науково-технічну революцію загальмувати, навіть не второпавши своїм кмітливим розумом, що піратство – це той рушій прогресу, який, зрештою, у середньотерміновій перспективі нагодує їх самих!
Дивний ніби-то постулат, але пропоную розкласти систему на складові, щоб зрозуміти, на чому постала така теза.
Почнімо з видавців медіа-продукту (книжки, фільми, музика). Тривалий час вони перебували на передовій медійної революції, де вони мали радше тримати удар реакціоністських кіл ретроградів, пригадаймо хоча би спалення книжок, заборону тих чи інших гуртів, про кінематограф узагалі можна вести окрему і тривалу розмову (згадаймо принаймні закиди про бездуховність кінематографа, його несмак і знищення ним театру). Саме книговидавці захищали нові літературні твори від нападів моралістів-пуритан, про сміливі музичні експерименти гуртів Sex Pistols та інших хедлайнерів контркультури написані книжки та зняті стрічки, що ж до кіномистецтва, то тут досі триває війна через те, що можна вважати дозволеним, а що – ні. Всі гравці медіа-ринку завжди наполягали на рівності прав щодо права людства отримання медіа-продукту, завоювали свої екологічні ніші та отримували надприбутки.
Але часи змінюються і ми разом з ними. Кінотеатри, книжки й аудіопродукцію потіснили на ринку телевізійні студії. Зокрема, за даними американської кіноакадемії у 1948 році кінотеатри у США щотижня відвідували 65% американців, натомість нині цей показник знизився до 6%! Війна за глядача доволі швидко добігла кінця, просто було вироблено нові форми взаємодії, видавці книжок домовилися про телепостановки, кінематографісти – про телепрокат.
Всі ці скиглення кінопрокатників, що кількість відвідувачів впала і вони потерпають від страшенних збитків, якось зовсім не корелюють із бюджетами картин у $200–300 млн. Якщо все так кепсько, то чому ж у вас такі бюджети? Звідки гроші? З шухлядки?
Справді, парадигма поширення інформації суттєво змінилася з часів появи цифрових форматів звукового та відеоконтенту. І видавці накинулися на нового гравця на інформаційному полі, вигукуючи «злодій!»
Але саме завдяки піратам відбувся якісний стрибок у культурі. Зараз поясню, чому. Пам’ятаєте старий радянський анекдот про радіопередачу «музика на замовлення», де на прохання хлопчика Івасика поставити пісню гурту Beatles «Let it be» ведуча відрізала: «Івасику, не мудруй, слухай оце пісню про кораблики!» В ідеалі виробники музики, кіно та книговидавці воліли перебувати на тій самій монопольній позиції. Аж раптом приходить новий гравець, який пропонує будь-який контент за його смаком, до того ж практично безкоштовно. Зрештою, коли замість каші гарбузової в тебе є на вибір гарбузова каша, діфлопе, круасани, чілі кон карне і ще «стоп’ятсот» наїдків будь-якої кухні, твій смак стає вибагливішим, у певній площині ти стаєш, за бажання, фахівцем-мистецтвознавцем. Мало того, ти стаєш популяризатором своїх смаків та вподобань. В результаті з’являються нові неформатні, але культові гурти, культові андерграундні кліпи та фільми, нові автори та виконавці.
Стараннями піратів хлопчик із села «Циблі» дізнається про творчість гурту Metallica чи Tokio Hotel, яхтсмен з Дніпропетровщини – про переклад книжки Джошуа Слокама, а пенсіонер із Коктебеля – про фільм «Блакитна безодня».
Завдяки вільному поширенню інформації на небосхилі російської літератури з’явився Дмітрій Ґлуховскій і став можливим проект «Громадянин поет». Якщо б не пірати, то хлопець із села ніколи б не купив квиток на концерт гурту Metallica, яхтсмен не замовив би інтернетом книжку, а пенсіонер не потрапив би до кінотеатру на новий фільм Люка Бессона. Пірати стали симбіонтами, які, хоча, як на перший погляд, і завдають шкоди, насправді стають популяризаторами культури та вибагливими її споживачами. Питання в тім, що тепер, щоби потрафити аудиторії та зробити з книжки, альбому чи фільму подію, треба справді докласти неабияких творчих зусиль, в іншому разі критичні пости рознесуть творців дощенту, а картина провалиться у прокаті. Врешті-решт, у всьому цивілізованому світі є правило двох тижнів, протягом яких можна повернути собі гроші за товар, тож щось подібне відбуватиметься і з медіа-індустрією – люди спочатку будуть дивитися й оцінювати продукт, а відтак уже вирішувати, чи йти купувати квиток на фільм, концерт чи просто тверду книжку.
Можливо, це зменшить загальну кількість копій, що купуються, але саме пірати і є основним споживачем, поціновувачем і популяризатором.
Зважаючи на це, медіа-виробникам варто змінити свою маркетингову стратегію та сконцентрувати зусилля на тому, щоби похід до кінотеатру, відвідання концерту, купівля друкованої книжки чи ліцензійного DVD стали символом престижу для споживача і водночас напряму асоціювалися зі знаком пошани до митців. Розгортання ж проектів SOPA та PIPA призведуть до цілком зворотної реакції більшості населення планети. Почнемо з того, що споживачі інтернет медіаконтенту це люди віком від 12 до 40 років. Як казали колись в Могилянці, де я навчався і навіть трішечки викладав: «Якщо в одного студента – двійка, це проблема студента, якщо двійки у всього курсу, це вже проблеми викладача, і легше змінити одного викладача, ніж відрахувати цілий курс». В цьому разі точнісінько така сама ситуація – два покоління планети не можуть бути одночасно оголошені злодіями, радше доведеться змінювати бізнесову модель видавцям, позаяк ведення війни проти народного партизанства практично ніколи не має своїм результатом успіх, а радше навпаки призводить до величезних витрат з обох боків. У разі посилення тиску люди на капость вигадають, як оминати ті чи інші технологічні перепони, а от рівень поваги до відповідних установ неабияк впаде.
Видавцям варто зрозуміти, що в більшості людей на планеті бюджет вкрай обмежений, зокрема, на розваги, але якщо людина буде культурно обізнана, то є шанс, що вона купить квиток на концерт чи фільм, якщо ж такої обізнаності не буде, то шанси нульові. Таким чином, намагаючись задушити піратство за допомогою SOPA, PIPA та інших законів, видавці рубають гілку, на якій самі ж і сидять. Причому це не лише моя суб’єктивна думка, таких самих висновків дійшли найбільш відомі в галузі правозахисту, аналітики та юриспруденції країни, як, наприклад: Швеція та Швейцарія. Також схожі судові рішення ухвалюють й інші суди ЄС.
Тепер перейдемо до другої складової – виробників програмного забезпечення. З ними така сама історія, як сказав би класик сучасної української літератури та сцени Лесь Подерв’янський «І знову двійка, Носенко! Хто ж це буде знищувати літаки? Це ж наша гордість!» Компанії Microsoft та Adobe не можуть зрозуміти такої простої закономірності, що своїм процвітанням вони зобов’язані саме піратам. Якби не пірати, то буйним цвітом розпустився б і розселився по персональних комп’ютерах однієї шостої (якщо не більше) частини суші Linux, The GIMP, Inkscape тощо. При чому саме їх виробники отримували б надприбутки за проведення сертифікаційних курсів з цих програм. Наразі ж завдяки діяльності піратів програмне забезпечення від Microsoft та графічні пакети від Adobe спочатку де-факто стали промисловим стандартом, а зрештою комерційні структури були змушені купувати ліцензійні копії.
Де взяти неабиякі гроші молодому художнику, скажімо, тисячу доларів на купівлю офіційної версії продукту, особливо якщо він родом не зі США чи ЄС ? Але, коли талановитий художник чи дизайнер завдяки наполегливій праці влаштовується на роботу, то комерційна структура змушена купувати йому саме продукт Adobe, адже він звик саме до продукту цієї фірми.
Отже, поширюючи зламане програмне забезпечення, пірати тим самим безкоштовно рекламують продукти тієї чи іншої програмної компанії, отже, вони поширюють нові знання, прогрес і промоцію програмного продукту – замість щоб боротися із цим явищем, його навпаки треба плекати.
Тепер від загального перейдемо назад до конкретного випадку, яким є історія з ex.ua.
У 1996 році інтернет був такою собі козацькою вольницею, на кшталт Запорізької січі, де панувала повага до побратимів, хоча траплялися й серйозні бійки. Саме в ті часи постали субкультурні явища, які зараз для дослідників інтернет-спільноти є харизматичними, ті самі «падонки» зі своїм «медведом», нові есеїсти-літератори, художники та дизайнери. Ставлення до влади було у всіх однозначно негативним і навіть агресивним. Досить довго влада цього просто не помічала, серйозний тиск на російськомовний сектор інтернету розпочався із приходом до влади Путіна, причому не лише в Росії, а й у інших країнах пострадянського простору. Як людина недурна Путін розпочав не з масового закриття ресурсів, а з пропаганди – на більшості популярних ресурсів з’явилися «кремлівські тролі» з шовіністичними меседжами та дуже брутальними замашками. В результаті нанівець звелася початкова ідеологія тих самих «падонків». Початково це були високоінтелектуальні діячі, які намагалися виглядати невихованими мужланами, але серед яких були такі постаті, як, зокрема, Віктор Пєлевін, Владімір Сорокін, Алєксєй Андрєєв (псевдонім Мері Шеллі) та багато інших. Замість цих високоінтелектуальних акторів мережевої контркультури прийшли грубі та неосвічені школярі з шовіністичною риторикою та повним несмаком. Причому брутальний несмак перекочував до більшості інтернет-форумів, де спостерігалося засилля російсько-шовіністичних тролів та риторика підтримки Путіна. Перша битва за інтернет постсовкового сектору була виграна.
Друга битва, власне кажучи, перша справді інтернет-революція, якою стала Помаранчева,в Україні цілком та повністю була виграна незалежною інтернет-спільнотою.
Після цього влада в Україні справді звернула увагу на інтернет, як потужний ресурс. Убивши одного дракона (попередню владу), нова влада потихеньку сама почала перетворюватися на дракона, в чому їй активно почала допомагати така інституція ще кучмівських часів, як Національна комісія із захисту суспільної моралі (скорочено НацКомМор). Саме завдяки подачі НацКомМору в Україні провели першу спробу інтернет-цензурування. Закриття файлообмінника Infostore спричинило цілу низку скандалів, а історія з письменником Олесем Ульяненком узагалі поставила владу і НацКомМор у дуже незручне становище. На певний час влада зрозуміла, що краще не лізти в те, чого не розумієш.
Та й інформаційна перемога Путіна теж виявилася нетривалою, як засвідчили події на Болотній площі та проспекті Сахарова. Що робити і на що тиснути, у Кремлі вже не знають.
І ось раптом нове гучне закриття. До того ж за тією самою схемою, що й із Infostore, лише привід інший – боротьба з контрафактною продукцією та піратством. Звісно, все це гучні слова, адже кожна дитина знає, що більшість софта в МВС ламана. Та й навіть закривши еx.ua, відносин зі США не виправиш, а з ЄС – тим паче, адже в Євросоюзі взагалі неоднозначне ставлення до всіх цих ретроградських намагань обмежувати інформацію.
Тож навіщо було визвіряти на себе близько десятка мільйонів людей? Хіба що у такий незграбний спосіб вирішили дізнатися, «а що буде, якщо?..» Або ж спробувати перерозподілити сфери впливу в IT-бізнесі.
Завдавши удару по ресурсу еx.ua, влада зробила сама собі дуже серйозну ведмежу послугу, я б на її місці негайно відновив роботу сайта, оберігав його як головну скарбницю і взагалі делегував би йому повноваження Міністерства культури, адже для збереження і розвитку української культури еx.uaробить значно більше, ніж зазначена державна структура.
Олександр Заклецький, Тиждень — http://tyzhden.ua/Columns/50/41353