Завдяки старанням ЗМІ термін «покоління» майже знецінився. Якось я спробував пригадати скільки «поколінь» породили журналісти за останні десять років і нарахував аж дванадцять, починаючи з відомого «Generation Nothing». Проте існували всі вони лише на папері. Не було за весь той час жодного глобального імпульсу, який б об’єднав всіх нас і виокремив з посеред інших поколінь. Ми так активно шукали цю відмінність, що не звертали уваги на зміни у повсякденному житті. І лише зараз ми починаємо розуміти що насправді сталося із масовим розповсюдженням кабельного телебачення, мобільного зв’язку і Інтернету…та як сильно це змінило світ за останні п’ятнадцять років.
Ми — діти кіберпростору — народилися і зростали в Інтернеті. Цього достатньо аби задовольнити критерії унікальності. Не було того імпульсу від реальності, який ми змогли б відчути. Це радше можна назвати еволюцією самої реальності. Нас об’єднала не ідея і не обмежений культурний контекст, а глибоке переконання у тому, що світ змінився і свобода вибору стала невід’ємним правом кожної людини.
Я розумію, що зловживаю займенником «ми», бо його значення можна трактувати занадто широко. Тому хочу пояснити, що маю на увазі «багатьох з нас» або «декого з нас». Я пишу «ми» тільки для того аби мати можливість говорити про усіх нас.
1. Ми росли в Інтернеті і завдяки Інтернету. Завдяки йому ми відрізняємось від решти і тому він настільки важливий для нас і виходить далеко за рамки звичайного серфінгу, це не просто «місце» чи «віртуальний простір». У нашому розумінні Інтернет не є придатком до реальності — він є її невід’ємною частиною, майже непомітним шаром, тісно поєднаним з фізичним світом. Ми не користуємось Інтернетом, ми живемо в ньому. Якби нас спитали які фактори сприяли нашому становленню як цифрового суспільства, то ми б відповіли, що Інтернет поєднався з кожним аспектом нашого суспільного життя. Тут ми знаходимо друзів і наживаємо ворогів, готуємо шпаргалки для тестів, плануємо дозвілля і навчаємось, ми знайомимося і розлучаємось. Це вже не технологія, для оволодіння якою потрібно додатково навчатись. Інтернет це безперервний динамічний процес, що змінюється разом із нами та через нас. Технології з’являються і розчиняються у периферії, вебсайти запускаються, переживають пік популярності і зрештою забуваються та стають історією, але мережа продовжує існувати. Вона існує поки існуємо ми, бо ми вже стали частиною мережі. Ми спілкуємось в ній, тому що для нас природно використовувати найефективніший з будь-коли винайдених людством інструментів.
Виховані в мережі, ми навчились мислити по-новому. Здатність відшукати потрібну інформацію стало чимось на зразок вашого вміння знайти вокзал чи поштове відділення в незнайомому місті. Коли ми хочемо про щось дізнатися — симптоми вітряної віспи, як затонула «Естонія» чи можливі причини підозріло високих рахунків за послуги з водопостачання — ми діємо із впевненістю водія, який їде за вказівками супутникового навігатора. Ми знаємо безліч місць, де можна знайти потрібну інформацію, і ми знаємо як туди дістатись та за якими критеріями оцінити достовірність отриманих даних. Замість пошуку «єдино вірної відповіді» ми абстрагуємось і будуємо картину з окремих шматочків інформації, відкидаючи ті, які вважаємо не заслуговуючими на довіру. Ми відбираємо, фільтруємо і вивчаємо, але, у той же час, готові відмовитися від цієї інформації, якщо знайдемо щось краще.
Інтернет став для нашого покоління своєрідною зовнішньою пам’яттю. Більше немає необхідності тримати в голові несуттєві деталі: дати, суми, формули, правила, назви вулиць, точні визначення. Достатньо лише мати абстрактне поняття про питання аби зуміти зібрати та обробити інформацію. Якщо ж виникне потреба у деталях, то про них ми дізнаємось за кілька секунд. До того ж, не потрібно бути експертами в усіх галузях, бо завжди можна звернутись до професіонала, якому ми довіряємо. І вони поділяться з нами своїми знаннями не задля прибутку, а через наше спільне переконання, що інформація існує лише в русі, що вона має бути вільною, і що всі лише виграють від такого обміну. Щодня: за навчанням, на роботі, при вирішенні побутових питань та переслідуючи власні інтереси. Ми знаємо що нам робити і як робити, але наші дії, наше бажання вирізнятися, побудовані на знаннях, на вмінні розуміти та обробляти інформацію, а не на її монополізації.
2. Для нас стало нормою приймати участь у культурному житті: світова культура лягла в основу нашої особистості, ставши важливішою складовою за традиції, історію, соціальне становище, походження, чи навіть мову, якою ми спілкуємось. З безмежного океану культурних подій ми обираємо ті, які цікавлять нас найбільше — знайомимось, оцінюємо і залишаємо відгуки на спеціально створених задля цього сайтах. Звідти ж ми дізнаємось про нову музику, фільми чи ігри. Деякі фільми, серіали та відеоролики ми переглядаємо разом з колегами та друзями з усього світу. Інколи лише в мережі ми можемо знайти людей, які розділяють наші інтереси. Саме тому ми вважаємо культуру глобальною і індивідуальною водночас і прагнемо отримати до неї вільний доступ.
Але це зовсім не означає, що ми вимагаємо безкоштовного використання усіх існуючих надбань культури, хоч самі зазвичай і віддаємо у вільне користування власні твори. Ми розуміємо, що, попри розвиток технологій і їх доступність широкому загалу, а не лише окремим професіоналам, творчість потребує зусиль і інвестицій. Але наші гроші не мають йти на гігантські, надзвичайно завищені, комісії дистриб’юторів. Чому від нас вимагають платити саме за розповсюдження інформації, яку зараз можна легко копіювати без жодних втрат оригінальної якості? Тому отримуючи саму лише інформацію, ми хочемо платити тільки за неї. Ми готові витрачати на контент більше, але очікуємо у відповідь додаткових бонусів у вигляді цікавої упаковки, гаджетів, вищої якості, можливості подивитись тут і зараз, без очікування завантаження файлу. Ми здатні виказувати вдячність і прагнемо винагородити авторів за їх роботу (через заміну паперових грошей електронними цей обмін став чимось на зразок символічного акту, що приносить користь обом сторонам), а не задовольняти бажання медіакорпорацій якнайбільше збагатитися. Не наша провина, що їх бізнес настільки віддалився від ринку у традиційному розумінні і замість того, щоб зацікавити нас чимось більшим за те, що ми можемо дістати безкоштовно, вони вирішили за будь-яку ціну захистити свої відсталі бізнес-моделі.
І ще: ми не хочемо платити за свої спогади. Фільми, що нагадують нам дитинство, музика, яка десять років тому визначала розвиток нашої особистості: у зовнішній пам’яті — Інтернеті — це лише наші спогади. Пригадувати їх, обмінюватись ними і доповнювати їх для нас настільки ж природно як і розмовляти про «Касабланку» для вас. Ми відшуковуємо в мережі фільми, які вперше побачили ще в дитинстві, і показуємо їх власним дітям. Те ж саме робите і ви, переказуючи казки. Але чи можете уявити аби хтось звинуватив вас за це у порушенні закону? Ми також не можемо.
3. Ми звикли до автоматичного сплачування рахунків допоки в нас на балансі достатньо коштів; ми знаємо, що для відкриття банківського рахунку чи зміни мобільного оператора нам достатньо заповнити лише одну форму на їх сайті і підписати угоду, яку доставлять з кур’єром; навіть подорож на інший край світу для короткої екскурсії містом можна організувати всього за пару годин. Тому нас, як користувачів своїх держав, так сильно дратує їх архаїчний інтерфейс. Нам не зрозуміло чому податкова декларація вимагає заповнення багатьох різних форм, головна з яких містить майже сто питань. Нам не зрозуміло чому потрібно надавати офіційне підтвердження свого переїзду — це наче, коли б місцеві ради не могли зв’язуватись між собою без нашого дозволу (не кажучи вже про саму абсурдну необхідність мати постійну адресу проживання).
Ми відкинули благоговійний страх наших батьків перед вирішенням адміністративних питань і не бачимо причин для святкування кожного випадку взаємодії з системою, що керує державою. Нам дивно бачити як ви підносите в ранг еліти представників влади, створюючи тим самим прірву між ними і звичайними громадянами, бо наше сприйняття соціальної структури різниться від вашого: з нашої точки зору, суспільство являє собою мережу, а не ієрархію. Ми звикли до легкості спілкування будь з ким від професора до поп-зірок і не обмежуємо себе такими речами як соціальний статус. Можливість діалогу залежить лише від того, чи сприймуть наше повідомлення достатньо важливим для відповіді, і ні від чого більше. І якщо в ході серйозного диспуту, завдяки кооперації, ми відчуваємо якісну перевагу наших пропозицій і не бачимо аргументованої критики, то чому ми не можемо вести такий діалог з владою?
«Демократичні інститути» не є для нас чимось непорушним і аксіоматичним, якими їх бачать ті, хто сприймає ці інститути наче якісь монументи. Ми не маємо потреби у поклонінні пам’ятникам. Нам потрібна система, здатна задовольняти наші вимоги, ефективна і прозора. І ми знаємо, що змінити її можливо: будь-яка застаріла система зрештою поступається місцем новій, що краще підходить для наших потреб та надає більше можливостей.
Найбільшу цінність для нас становить свобода: свобода слова, свобода доступу до інформації та культури. Саме завдяки свободі Інтернет став тим, чим він зараз є, і ми зобов’язані її захистити. Це наш спадок для майбутніх поколінь і його потрібно берегти так само, як і навколишнє середовище.
Мабуть ми ще не знайшли достойної назви та не повністю її усвідомили, та саме це і є справжня демократія. Демократія, що, певно, є чимось більшим, за будь-які сподівання журналістів.
Ця стаття поширюється за умовами ліцензії CC BY-SA 3.0. Оригінал було опубліковано Dziennik Bałtycki 11 лютого 2012 в The Baltic Daily.