Коли розмова заходить про порушення авторських прав та піратство, більшість вважає, що існує лише один вірний вибір — бік істини, справедливості і власників авторських прав, яким протистоять паразити порушники. Приймаючи рішення уряди прислуховуються до лобі великих корпорацій і керуються їхніми порадами. Багаторічна пропаганда міцно закріпила у підсвідомості мас свої слогани, що несуть лише одну ідею: «Піратство погане. Копірайт корисний.»
Нас постійно годують історіями про руйнівний вплив піратів, та як виглядає ситуація по інший бік барикад? Чи можливо, що насправді порушники авторських прав і пірати не такі й погані? Може найзліші вороги власників копірайтів це вони самі? Ознайомтеся з доводами іншої сторони конфлікту і спробуйте самостійно знайти відповіді на ці питання.
Неповага до власних клієнтів
Почнемо ми з проблеми, яка стосується більшості наших читачів. Як ви знаєте, серед медіакомпаній йде справжня війна за глядачів. Ось кілька прикладів, що найбільше мені сподобалися:
Гладіатор, 10 канал. Щойно завершилася рекламна пауза і глядач стає свідком повернення головного героя з війни додому в Іспанію, коли він знаходить мертвими своїх дружину й сина. Певно, це найзворушливіша сцена в усьому фільмі. І саме у цей момент, коли ми розділили розпач втрати з героєм, на екрані з’являється гігантський мальований гелікоптер, що сповіщає: «Не забудьте, Меррік і Россо! Команда-Б! Щосереди о 7:30!»
Я пам’ятаю кожен символ тієї реклами. Ще Грюен казав, що подача рекламних повідомлень у момент найбільших переживань глядачів дає найкращий ефект. Але в той же час це виглядало ніби адміністрація каналу продемонструвала нам середній палець, посміхаючись і промовляючи: «З’їжте це, недоумки!» Чи нормально так відкрито зневажати свою аудиторію?
Як виявилося, для зневаги у керівників каналів немає розумної межі і це успішно продемонстрували на 7 каналі. Пам’ятаєте серіал «Загублені»? Після виходу перших серій ажіотаж був шалений: люди скачували нові серії в Інтернеті одразу після їх показу в США. Я ж тоді вперто чекав на трансляції по сьомому каналу. Інтрига трималась до останнього епізоду — головним питанням, що хвилювало усіх глядачів, було «Що ж знаходиться під тим люком?» Але, раптом, після регулярного показу майже усього сезону, канал повідомив про перерву у шість тижнів. Шість тижнів! Я знову переборов бажання дістати останні серії в мережі і вперто чекав. І от, після шести тижнів, сьомий канал відновив трансляцію серіалу. Але у першому ж рекламному блоці, у першому рекламному ролику, у трейлері до останніх епізодів серіалу вони написали: «Не забудьте подивитись нові серії і дізнаєтесь що було сховано під люком.» Знаєте що? Вони показали що було там сховано…у цьому ж трейлері.
Ви можете собі уявити мій стан. Я навіть виплеснув свої емоції на бідний телевізор. Спойлери продовжувалися, та цей вже було не перевершити. Це був останній епізод «Загублених», який я дивився на Сьомому каналі.
І таке трапляється повсюди. Так Одинадцятий канал вставив п’ятихвилинний рекламний блок перед останніми десятьма секундами епізоду Сімпсонів. Десятьма секундами! Та в номінації «найвідразливіше ставлення до глядачів» перемогу здобув Дев’ятий канал.
Я навіть не можу підібрати слів аби виразити усю мою ненависть до Дев’ятого каналу. Аби хоч якось дивитися фільми я мусив заздалегідь записувати їх на Tivo, бо інакше я б не витерпів їх п’ятихвилинні рекламні блоки, які вони вставляють щоп’ять хвилин. Та вони вигадали як обійти блокування їх реклами і почали накладати рекламні повідомлення на самі фільми. У мене було відчуття наче у мене гадять під дверима та ще й мають нахабство вимагати за це гроші.
Спортивні заходи
Пам’ятаю як якось мені з Великобританії зателефонував тато. Поміж іншого у розмові він згадав про Ігри Співдружності, що проходили у Мельбурні, і поділився своїми враженнями. Порозмовлявши з колегами в офісі, я зрозумів, що не лише я їх не бачив через відкладену трансляція Дев’ятого каналу. І ця історія повторилася і для наступних Ігор Співдружності і для Олімпіади. Якби ви були на моєму місці і мали можливість дивитися трансляції в онлайні без затримок, то скористалися б нею? А це єдиний спосіб дивитися спортивні заходи наживо в Австралії.
Якби ви слідкували за світовим чемпіонатом з регбі, то напевно хотіли б побачити усі матчі? Але що значать ваші бажання у порівнянні з намірами керівників Дев’ятого каналу. Вони придбали права на трансляцію усього чемпіонату та з якихось своїх ненормальних міркувань вирішили показувати ігри у запису. Вболівальники не мали іншого варіанту окрім як шукати трансляції в мережі. А що б ви зробили на їхньому місці?
Англійська Прем’єр-Ліга
Політика Дев’ятого каналу це лише локальна проблема австралійців, та існують і глобальні. Розгляньмо як приклад англійський футбол. Монопольні права на трансляції усіх матчів належать Sky TV (британський аналог австралійського Foxtel). Для справедливості слід зазначити, що саме підтримка цієї компанії, вкладені нею гроші зробили Прем’єр-лігу найпопулярнішим національним чемпіонатом з футболу у світі. Та нам, простим людям, хочеться лише мати можливість переглядати матчі за розумну плату і байдуже які додаткові сервіси для багатіїв пропонує Sky. Звичайно, можна піти і до пабу і дивитися футбол там, але у більшості випадків піти звідти тверезим і не просякнутим з ніг до голови сигаретним димом не вдасться, та ще й доведеться витратити гроші і тому це не найдешевший з варіантів. Головна ж проблема криється у іншому…
Припустімо, що ви вирішили стати абонентом Sky TV. Ви їм дзвоните і питаєте: «Я б хотів передплатити ваш футбольний канал, що для цього треба зробити?»
«Який саме канал?»
«Той, де транслюються матчі Прем’єр-ліги.»
«Для цього Ви можете купити в нас ось цей пакет, до якого входить футбольний канал, що Вас цікавить. Або можемо запропонувати ще той і отой пакети, де він теж є.»
«Ви не зрозуміли. Я хочу лише один футбольний канал. Мене не цікавлять американські серіали, програми про природу в Африці чи канал реклами нових товарів…і т.д. і т.п.»
Аби отримати підписку на футбол треба платити ще за безліч інших, непотрібних вам, каналів. Вартість цього задоволення, у найкращому випадку, буде лише трохи більша за сотню доларів. Навіть якщо ви плануєте платити лише за перегляд окремих ігор, то, окрім вартості разового доступу, все одно муситимете викласти гроші за один з їх пакетів.
…Або ж можна дивитись в Інтернеті абсолютно безкоштовно.
Не краща ситуація і в Австралії. Я не користуюся послугами Foxtel, бо не бажаю дивитися опівночі випадкові ігри моєї улюбленої команди. Вони не дають мені змоги віддати гроші за той товар, який я хочу отримати, і змушують мене звертатись до єдиного способу його отримати — інтернет-трансляцій.
В мережі існують справжні транснаціональні співтовариства вболівальників. Сайти, що транслюють матчі, іноді вимагають за користування сервісами невелику плату аби покрити свої витрати. І вони слідкують аби кількість одночасно під’єднаних користувачів не перевищувала певного порогу для того, щоб не постраждала якість трансляції, і за цю якість їм платять. Тобто люди добровільно віддають гроші за користування нелегальними сервісами, хоча б могли знайти і повністю безкоштовні. Вони відвернулися від офіційних джерел не тому, що бажають халяви, а через бажання позбавитись від нав’язуваних товарів і купувати лише необхідне.
Закордонний контент
Можливо, найяскравішим прикладом тут можна назвати японське аніме. Ars Technica провели чудове дослідження на цю тему. Вони дізнались про величезні об’єднання фанатів японської анімації, які обмінюються в мережі захищеним копірайтами контентом, та роблять вони це не через безкоштовність, а через зручність і доступність. Візьміть будь-яке аніме — перш ніж доступ до нього отримають глядачі за межами Японії пройде не менше року. Та й дублювання, як завжди, буде надзвичайно низької якості, що знищить емоційну складову діалогів.
Одна з таких спільнот зрештою зрозуміла те, про що мали б подумати представники індустрії розваг — вони зробили висновок, що існує надзвичайно великий попит на онлайн-трансляцію аніме одночасно з його виходом на екранах і люди навіть готові плати за це.
BBC
Нещодавно BBC запустили в Австралії сервіс iPlayer, який надав змогу отримати доступ до усіх архівів телеканалу через Інтернет. Проте гучне відкриття стало суцільним розчаруванням. Компанія створила сервіс, але не передбачила ліцензій для закордонних глядачів, що унеможливило його використання для них.
Я тоді мешкав у Японії і усюди чув розмови про iPlayer. Попит був шалений, та коли я звернувся до BBC, ті відповіли що для них цього замало.
Безумовно, суми від зборів за ліцензії на показ створених каналом програм великі, та їх можна значно збільшити, позбавивши аудиторію з-за меж Британії необхідності порушувати авторські права. Слід завважити ще й на покази міжнародних спортивних подій. Гарним прикладом є Формула 1. Австралійські фанати були б надзвичайно раді можливості відмовитися від жахливих трансляцій Десятого каналу на користь професійних спортивних коментаторів BBC. Як класно було б більше не чути усіх цих працівників Десятого, що ледь не моляться на Марка Веббера і тільки про нього й говорять, ігноруючи події на трасі чи цікаві технічні факти. Знайомі з інтернетом вболівальники знають де можна дістати запис чи навіть адресу прямої трансляції BBC. Вони готові платити, але не мають на це змоги.
Якщо вже мова зайшла про BBC, то злочинним недбальством було б оминути увагою програму, яку дехто вважає флагманом ідіотської політики телебачення…
Топ Гір (Top Gear)
Раніше я постійно дивився Топ Гір, а тепер не можу. Це лихо разом зі мною розділили кілька сотень тисяч австралійців. Кілька років тому SBS почав покази програми і швидко здобув мільйонну аудиторію, та проблеми почались коли права на трансляцію у них придбав Дев’ятий. За лічені тижні аудиторія шоу скоротилася до 400 000. Як, ви спитаєте, це вдалося керівникам каналу?
Перш за все, вам слід знати, що за умовами ліцензії BBC вирізає по 15 хвилин з кожного епізоду для показів за кордоном. Це робиться для вставки рекламних блоків. Тож, якщо ви бажаєте побачити повну версію, то Інтернет ваш єдиний помічник у цій «нелегальній справі». Або ж можна кілька років чекати на випуск DVD-дисків. SBS транслювали епізоди дворічної давнини, але це не завадило їм привабити стільки глядачів і я сам із захопленням дивився це шоу.
Після зміни прописки Топ Гір, Дев’ятий заявив про початок показу епізодів одночасно з їх виходом у Британії. Виглядало це обнадійливо і всі були раді…але недовго. Спочатку канал брав ті самі урізані епізоди та краяв їх ще більше аби можна було показати більше реклами. Та й це не все: замість нових епізодів, незважаючи на їх рекламу, в ефірі з’являлися старі. Їх показували у випадковій послідовності, лише зрідка розбавляючи новими серіями. Я не заперечую, кажучи про нове, Дев’ятий не брехав — адже усі епізоди були для них новими, та терпіти це було неможливо.
Музична індустрія
Важко назвати галузь, що постраждала б від піратства більше за музичну. Варто лише згадати такі інтернет-ресурси як Napster, Kazaa і Audio Galaxy. Спочатку на них не звертали уваги і вважали якимось новим захопленням гіків і аж ніяк не порушенням авторських прав. Але ці сервіси здобували все більшу популярність серед людей, яким набридло просто мінятися касетами та дисками і зрештою вони стали серйозною загрозою для традиційних бізнес-моделей музичної індустрії. Лейбли домоглися їх закриття та історія на цьому не завершилася.
Почалася ера стиснених музичних форматів та MP3-плеєрів. Після появи третього покоління IPod та запуску iTunes стиснені формати стали мейнстримом і відкрили для індустрії нові багатообіцяючі горизонти: споживачі були готові купувати музику гіршої якості, а Інтернет давав змогу дешево і легко її доставляти. Як же їм вдалося прогавити таку можливість?
Замість того, щоб надати людям те, чого ті хотіли, керівники музичних корпорацій вирішили боротися з ними у судах. Чого тільки вартий випадок коли RIAA домоглися виплати 2000$ у 12-річної дівчинки через те, що вона завантажила з мережі кілька піратських треків. На її думку, вона лише скористалася сервісом, що дуже активно обговорювали її однолітки. Чи додали ці 2000 щастя керівникам лейблів? Чи розуміють вони, що будують бізнес воюючи з власною аудиторією?
Одна з головних причин тотальної неприязні до піратів це лозунги, вбиті у наші голови індустрією копірайту. Вона обрала шлях захисту звичних їй правил ринку за рахунок нав’язування стереотипу «шкідливості» змін.
Бренд Napster згодом став легальним, популярність iTunes зростала та ще й Sony стала пропонувати свої каталоги в мережі. Але замість простого продажу музики, яку жадала публіка, корпорації об’єднали її з технічними засобами захисту (DRM), що дозволяли її слухати лише на сертифікованих пристроях та за виконання ряду умов. Та й самі файли були сильно пережаті, що значно зменшувало і без того урізану якість звучання. Замість купування музики меломани, фактично, орендували право на прослуховування із значними обмеженнями.
Зрештою Sony вирішили згорнути свою систему електронної комерції і покинули напризволяще усіх своїх покупців. Відтепер ті могли слухати «придбану» музику лише на старих плеєрах, що ще підтримували технології захисту Sony. Компанія проігнорувала усіх, за чий рахунок отримувала свої прибутки.
В цей же час Sony виступили з ініціативою, призваною ще більше обмежити права на прослуховування. Їхня нова технологія вносила шуми та інтерференцію при спробах скопіювати дані з CD. Тож ті, хто віддавав перевагу MP3 втратили можливість власноруч створювати стиснені копії пісень з чесно придбаних дисків. Але і це ще не все — компанія таємно додавала на диски спеціальне програмне забезпечення, що встановлювалось на комп’ютер користувача при спробі скопіювати диск. Попри те, що це було нечуване порушення права на захист особистого життя, дії Sony створювали загрозу безпеки системи. Одного разу вони все ж відповіли за своє беззаконня, одначе це не завадило розвитку політики цькування споживачів і занесення їх до категорії потенційних злочинців.
З часом стало зрозуміло, що алгоритми DRM тісно пов’язані з апаратним забезпеченням комп’ютерів. Багато людей після придбання нових складових для своїх ПК отримували наступне повідомлення при спробі прослухати придбану раніше музику:
Чорт забирай, я заплатив за ці треки. Що, мені тепер купувати їх знову? Чи завантажувати піратські релізи з мережі, позбавленні подібних обмежень?
Невелике покращення відбулося після заяви Apple про відмову від використання DRM для архівів iTunes і розповсюдження треків у кращій якості. Індустрія почала розуміти важливість онлайн-комерції. Та все ж продовжувала існувати проблема нав’язування єдиного продавця, який пропонував лише обрані ним окремі формати, та якість, яка вже на той час могла бути значно вища. Першими кращу модель продажу запропонували власники сервісу AllOfMp3.
Російський сайт дозволив своїм користувачам отримувати музику у будь-якому форматі та з будь-яким рівнем стиснення і, на відміну від закордонних аналогів, ввів оплату за об’єм даних, а не за кожен трек окремо. Вони зрозуміли чого вимагають покупці і виконали ці вимоги.
Їх рішення було геніальним — ліцензія, за якою розповсюджувалася музика, була найдешевшою, подібною до тих, які купували російські радіостанції. Використання цієї дірки в кишені західних компаній не залишилося без їх уваги і на власників сайту подали до суду за порушення авторських прав. У разі програшу вони мали б виплатити рекордну суму у 1.65 трильйон доларів, але усі обвинувачення були згодом зняті.
Ідіотські позови стали нормою для музичних видавців і корпорацій, що за ними стоять. Вони насправді були такі сліпі, що не розуміли — достатньо дати людям що вони просять за чесну ціну і відпаде сама потреба у створенні додаткових систем охорони інтелектуальної власності.
Але постійно ігнорувати нові технології виявилось неможливим навіть для консервативного великого бізнесу. Компанії продовжують судитися зі своїми споживачами і давити нові цікаві ініціативи типу радіо Пандора, та все ж упроваджують системи доступу за вимогою до цілих музичних каталогів: це і iCloud у iTunes, Last.fm та Anubis у Sony. Останнім, до речі, я користуюсь вже декілька місяців і дуже задоволений якість послуги.
Кіноіндустрія
В мережі розповсюджуються тисячі піратських релізів фільмів, але, на відміну від музики, кіно процвітає. Існує багато теорій про вплив нелегального файлообміну в інтернеті: є дослідження, за даними яких кінопіратами стають здебільшого фанати кінематографу, які витрачають на нього більше всього грошей (такі ж дані наводяться і для музичних піратів). За останній час ми стали свідками значного зросту прибутків кінокомпаній від касових зборів. Особисто я вважаю, що завантажують з мережі піратські фільми ті, хто просто прагне залишатися в курсі подій індустрії і не має достатньо грошей для перегляду усіх новинок у кінотеатрах або не має можливості переглянути їх у своєму місті. Коли ж на екрани виходить щось, що вони вважають достатньо цікавим, то ці пірати першими купують квитки на сеанс.
Істеричні юристи мають власну думку на цю тему (про неї трохи нижче). У будь-якому випадку, вільний файлообмін, як і його наслідки, це спірне питання.
Зростає популярність й у сервісів доступу за вимогою до фільмів, але вони ще недостатньо розвинулися і єдиним місцем, де ви можете отримати доступ одночасно до багатьох картин усіх існуючих жанрів, залишаються піратські сайти. Легальні сервіси в Австралії, м’яко кажучи, залишають бажати кращого. Так Tivo надавала доступ до тисяч фільмів, та більшість з них була часів Мерлін Морно і Джона Вейна. Така ж проблема відсутності багатьох бажаних варіантів притаманна й іншим. Якщо ви бажаєте з користю витратити гроші на такий сервіс, то маєте обирати з поміж напівлегальних сайтів на зразок американського Netflix. Або завантажуйте фільми з мережі. Хоча у цьому випадку вам загрожує тавро злодія.
Популярний останнім часом в мережі фотомонтаж бігборду.
Виправдане сумлінне (добропорядне) використання
В Австралії, Америці та багатьох інших країнах існують закони, що захищають право громадян на некомерційне використання захищеного копірайтами контенту в обхід обмежень за деяких умов. Та не варто радіти — ніхто не буде допомагати вам відстоювати це право.
Найкращим прикладом є Youtube. Якщо ви знімете якесь відео і викладете його туди, а потім виявиться, що на запису чути якусь пісню (наприклад з радіо), то ваш ролик буде негайно заблоковано. Або ж ви хочете поділитися з друзями і рідними записом з дня народження вашої дитини. Хай тільки там буде присутній запис пісні Happy Birthday, і цього виявиться достатньо аби адміністратори заблокували увесь ваш аккаунт.
Банять на сайті і тих, хто створює власні відеоролики на основі вже існуючих, і навіть тих, хто дублює на сайті відео з традиційних ЗМІ.
Важко уявити чого прагнуть досягти видавці і їх юристи забороняючи людям таке використання сайту. Адміністрація Youtube вже давно втомилася від запитів на блокування контенту і просто вивісила білий прапор. Тепер блокуваннями займається автоматика.
Більшість з таких «порушень» дозволяються і Австралійським і Американським законами про добропорядне користування, але видавці вже дуже далеко зайшли у своїй політиці побудови нових стін із заборон. Для них усі ми звичайнісінькі злочинці.
Безглузді судові позови
Найбільшою загрозою є те, що індустрія вже зарахувала до своїх прав переслідувати усіх і кожного так наче всі ми вже у чомусь перед ними провинились. Юридичні фірми платять правовласникам за «ліцензію» на «захист їх копірайтів» і одразу оформлюють масові позови з метою вибиття відкупних.
Вони відправляють листи потенційним порушникам і повідомляють, що мають докази їх участі у нелегальному файлообміні і у разу оформлення позову їм загрожує штраф у розмірі десь 150 000$. Але через надзвичайну щедрість і порядність юристів, вони не бажають ламати життя через лише порушення авторських прав і тому пропонують вирішити все ще до суду — за викреслення зі списку новоявлені пірати мають тільки викласти невелику суму, що покриє видатки контори і їх наймачів. Зазвичай це кілька тисяч доларів — сума менша за вартість послуг адвоката, але достатня аби захисники копірайтів заробили на хліб з маслом.
Вони виходять з припущення, що кожен, хто завантажив файл через бітторрент, буде продовжувати його розповсюджувати. Насправді, навіть за час завантаження не завжди вдається роздати повний об’єм, але доводити це у суді можна лише маючи сталеві нерви і тугий гаманець.
В Америці лобі індустрії копірайту пішло далі і через недержавну угоду проштовхнуло вимоги щодо покарання підозрюваних у порушенні авторських прав без суду і належних правових процедур (угода між правовласниками і інтернет-провайдерами про введення системи «шести ударів»). У той же час з аналогічною ініціативою виступили австралійські організації по захисту авторських прав і найближчим часом австралійці можуть долучитися до «засуджених без доведення вини».
Прагнення індустрії насадити свої порядки в нашій країні добре ілюструє боротьба між AFACT та iiNET. Представники індустрії AFACT вже неодноразово програвали у суді, та все одно щоразу кидаються в бій з новими силами. Також нещодавно The Age викрили наміри Movie Rights Group добитися легалізації поборів за завантаження порно в Інтернеті. Чи не прийшов час нам схопитися за голову і зупинити переможну ходу жадібної індустрії, що прагне принести в жертву своїм доходам будь-які права людей, і на приватність у тому числі…
Однак в статті зазначається і те, що подібна практика в Великобританії зрештою була засуджена Палатою лордів і названа «юридичним шантажем». Тож не всі уряди такі податливі, як сподіваються «захисники авторських прав».
Висновки
Сьогоднішнє авторське право майже не відображає тієї суті, що закладалась при його створенні: захисту прав видавців і авторів з одного боку і споживачів з іншого. Корпоративна Америка за підтримки уряду переписала ці правила і викинула звідти все, що стосувалося прав споживачів. Історія з Міккі Маусом це прекрасно демонструє.
Однак усі потуги індустрії марні — розвиток не спинити. Скільки вже записано в історії випадків, коли непорушні монополії були змушені відступити і відкинути старі бізнес-моделі аби піти дорогою, вказаною ним ринком.
Особисто я вважаю, що цей час настане коли світова інфраструктура Інтернету зможе забезпечити таку швидкість, що в нікого навіть не промайне думка про купівлю якоїсь інформації для збереження і весь контент буде розповсюджуватися в мережі лише для доступу за вимогою. Але до того часу ми маємо ще багато чого зробити, аби захистити суспільство від ненажерливої індустрії копірайту, що намагається впровадити оплату за все на світі.
Більшість так званих порушень авторських прав трапляється зовсім не через якісь злочинні наміри. Причиною у більшості випадків є банальна відсутність інших шляхів отримання контенту, навіть якщо люди готові за них платити.
Але не варто забувати і про постраждалих від піратства, взяти хоча б розробників відеоігор. Та ця стаття не про їх проблеми, в ній я спробував викласти аргументи людей, яких сучасна індустрія розваг легким помахом руки прирівняла до вбивць і грабіжників і сподіваюся, що в мене це вийшло. Чи зрозумілі вони вам? Чи можете ви тепер відповісти на питання, поставлені мною на початку?
Джерело — http://www.abc.net.au/technology/articles/2011/10/20/3344351.htm